Остап Сливинский – львовский поэт, переводчик и эссеист, автор поэтических книг «Жертвоприношения большой рыбы» (1998), «Полуденная линия» (2004), «Мяч во тьме» (2008). Участник многих художественных событий в Украине и за границей. В 2006–2007 годах координировал Международный литературный фестиваль в рамках Форума издателей во Львове. Поэзия и эсеистика переводились на 11 языков.

Хозяин

Божественный Йоханнесбург и все его привидения, пропитавшие надушенное дерево!

На тебе песчаное платье, осыпающееся, когда ты встаешь попить воды.
Что бы мы делали без анонимных щепоток на щеколде ночной ванной, без
ничейного скрипа ступеней, чем набивали бы громкий ящик позади
нашего тут?А ты еще спрашивала, что писать в графе «бывшие имена»!

Хозяин потрошит синий свет на стене над нашей
кроватью, потом старательно записывает результаты, опускает жалюзи, ложится в наших ногах.

«Выйди мне навстречу, пока я не забыл, зачем выходил»

Между туч светлячков в Пиране (как я их представляю) – мы стоим,
тяжелые, будто два кожаных ботинка. И что? Не впустят нас
на помост, который строят тут на песке, чтобы и мы
испытали на своем горле луч? Если говорят, будто мы
едим деревянную кашу, то пусть так и будет:
выйдем и сбросим рубашки, ветер сам заиграет на наших ребрах,
ветер знает свое дело.

Слушай свою обувь, она пережила то, что для тебя было сном.
Пока ты плыл на свадебной барже, твои пятки боролись
со смоляной рекой.

Ночь

В окнах сторожки ходит свет, будто зрачки
просыпающегося. Я покажу.

Сторожка, а цепляется за берега, идет куда-то –
опять не одна, когда уже, казалось, не будет иначе.
А может, достаточно поспать в ее подвижной полутени?
Побыть через стену с тем, кто смотрел в
самый мерцающий лес? И вернулся?

*

Мы съехали в ночь, как на большой паром;
велосипеды, намокшие и шаткие, как жеребята, рожденные
в море, готовятся немного пожить своей жизнью.
Ты хочешь петь,
и твой голос – сильный и чистый, ты держала его давно, -
выстреливает вверх, будто сигнальная ракета, чтобы
осветить собой совсем пустые поля.
И до меня вдруг доходит, что пение – этот человеческий
протяжный звук, что иначе был бы нестерпимым, -
существует, чтобы мы могли долго идти друг за другом,
идти след в след в ночной тьме.


ПЛАМЯ

1.

Не знаю, готова ли ты еще все это любить – леса в сломанном
сундуке, бархатный мешок, из которого все выпадает, мой страх
темноты, и этот аквариум, что светит всю ночь и ест твою тихую жизнь,
мои выходы на проваленную палубу, неумение бороться
за мельчайшее внимание, выдуманный мной свет между именами,
еженощные забеги, в которых я отвоевываю ветку неземного дерева.

Достаточно приоткрыть дверь, и попадаешь в другой мир. Я могу назвать
точную дату и время, когда мы переселились туда и
слиплись, как сырные ангелы.
Не замолкай, гори этим единственным огнем, говори в толще воды.

2.

Свет не ходит один, я ошибался. Мои легкие были
надуты случайным порывом ветра.
Я не говорил, я был похож на плохо настроенный приемник,
который только растрачивает чужие слова, выбрасывая их в темноту,

я не мог выдумать ни одной рифмы, я возненавидел детей и их
милые игрушки, я хотел убивать женщин и тем уменьшать свой
проигрыш, я не видел веток и кристальных озер, старых наоливленных
пароходов, собак, что весело лают под коротким ливнем.

Я был мертв, когда звонил тебе, я спал, Змейка.

3.

опять - М.С.

Знай, любви будет меньше, чем сейчас, пекари и парикмахеры
уже никогда не будут смотреть так нам вслед.
Уже никогда добрые уличные псы не будут идти за нами,
ничего не прося. Уютные кухни не будут
нам открываться, когда мы придем утром
в очередное неразгаданное место. Змейка, нам придется
выучить другой пароль.

Дождь во сне напоминает лязг стали. Мы заперли двери
изнутри и поставили капкан на того, кто придет
нас разбудить.

4.

Теперь, когда мы вышли из последнего поля последнего зрения,
я хочу заниматься с тобой любовью. В глине, перемешанной с перезревшими маками,
в помятой жизни земли – я хочу заниматься с тобой любовью.
Посреди омертвелого металла и дерева, на последнем уцелевшем крыльце,
за которым – только ржавый лес, я хочу заниматься с тобой любовью.
Я хочу заниматься с тобой любовью.

Пока еще кровь обжигает изнутри кожу,
я хочу заниматься с тобой любовью.

Из крайних окон уже вырывается пламя.

ОРИГИНАЛЫ:

Господар

Божественний Йоганнесбург і всі його привиди, всяклі в напарфумлене дерево!

На тобі піщана сукня, що осипається, коли ти встаєш попити води.
Що б ми робили без анонімних пучок на клямці нічної ванни, без
нічийого скрипіння сходів, чим набивали б грімку шухляду позаду
нашого тут? А ти ще питала, що писати в графі «колишні імена»!

Господар потрошить синє світло на стіні понад нашим
ліжком, потім старанно записує результати, опускає жалюзі, лягає в наших ногах.

«Вийди мені назустріч, доки я не забув, навіщо виходив»

Поміж хмар світляків у Пірані (як я їх уявляю) – ми стоїмо,
тяжкі, наче два шкіряні черевики. І що? Не впустять нас
на поміст, який будують тут на піску, щоб і ми
випробували на своєму горлі промінь? Якщо кажуть, ніби ми
їмо дерев’яну кашу, то хай так і буде:
вийдемо і скинемо сорочки, вітер сам заграє на наших ребрах,
вітер знає свою справу.

Слухай своє взуття, воно пережило те, що для тебе було сном.
Поки ти плив на весільній баржі, твої п’яти боролися
зі смоляною рікою.


Ґрац, 27.07.08

Ніч


У вікнах сторожки ходить світло, ніби зіниці
того, хто прокидається. Я покажу.

Сторожка, а чіпляється за береги, йде кудись –
знов не сама, коли вже, здавалось, не буде інакше.
А може, досить поспати в її рухливій півтіні?
Побути через стіну із тим, хто дивився у
наймерехтливіший ліс? І повернувся?

*

Ми з’їхали в ніч, як на великий пором;
велосипеди, намоклі й хиткі, ніби лошата, народжені
в морі, готуються трохи пожити своїм життям.
Ти хочеш співати,
і твій голос – сильний і чистий, ти тримала його давно, –
вистрелює вгору, ніби сигнальна ракета, щоб
освітити собою зовсім порожні поля.
І до мене раптом доходить, що спів – той людський
протяжний звук, що інакше був би нестерпним, –
існує, щоб ми могли довго йти одне за одним,
йти слід у слід у нічній пітьмі.


Полум’я



1.

Не знаю, чи ти ще готова все це любити – ліси у зламаній
скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх
темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя;
мої виходи на провалену палубу, невміння боротися
за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами,
щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.

Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати
точну дату й годину, коли ми переселились туди і
злиплись, як сирні янголи.
Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.
2.

Світло не ходить саме, я помилявся. Мої легені були
надуті випадковим поривом вітру.
Я не говорив, я був подібний на погано настроєний приймач,
який тільки марнує чужі слова, викидаючи їх у темряву,

я не міг вигадати жодної рими, я зненавидів дітей і їхні
милі забавки, я хотів убивати жінок і тим зменшувати свій
програш, я не бачив гілок і кришталевих озер, старих наоливлених
паротягів, собак, що весело гавкають під короткою зливою.

Я був мертвий, коли телефонував тобі, я спав, Змійко.
3.

знов – М. С.

Знай, любові буде менше, ніж зараз, пекарі й перукарки
вже ніколи не будуть дивитися так нам услід.
Вже ніколи добрі вуличні пси не будуть іти за нами,
нічого не просячи. Затишні кухні не будуть
нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці
до чергового з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться
вивчити інший пароль.

Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері
зсередини і поставили пастку на того, хто прийде
нас розбудити.
4.

Тепер, коли ми вийшли з останнього поля останнього зору,
я хочу з тобою кохатися. У глині, перемішаній з переквітлими маками,
у пом’ятому житті землі – я хочу кохатися з тобою.
Посеред змертвілого металу і дерева, на останньому вцілілому ґанку,
за яким – тільки іржавий ліс, я хочу з тобою кохатися.
Я хочу кохатися з тобою.

Поки ще кров обпікає зсередини шкіру,
я хочу кохатися з тобою.

З крайніх вікон уже виривається полум’я.